Інформаційні матеріали до відзначення 147-річчя від дня народження Симона Петлюри та вшанування 100-річчя від дня його загибелі
«В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, в її неминучості переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя».
Симон Петлюра.
Говорячи про події Української революції 1917-1921 років, неможливо обійти стороною таку історичну постать як Симон Петлюра. 25 травня виповнюється 100 років із дня смерті нашого відомого земляка. Суперечки навколо нього не вщухають протягом багатьох десятиліть, привертають до себе увагу сучасників та істориків, спонукають до піднесення імені з одного боку та його паплюження з іншого.
Народився Петлюра у 1879 році в передмісті Полтави у багатодітній родині візника. Своє ім’я Семен, дане при народженні, змінив пізніше на Симон — на честь видатного революціонера Сімона Болівара. У 1895 році вступив до Полтавської духовної семінарії. Його світогляд формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», безсмертних творів Котляревського та історичної літератури. У 1898 році Петлюра стає членом української громади, яку було організованою молоддю семінарії та інших освітніх закладів.
У 1900 році доля його звела з харківським адвокатом Миколою Міхновським і під враженням його виступу, на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Тараса Шевченка, вступає до лав Революційної української партії (РУП). І відтоді ідея державної самостійності України надихала Симона Петлюру все подальше життя.
У 1901 році за революційні настрої Петлюру і кількох його друзів виключили із семінарії. Петлюра переїхав до Львова, де працював у «Літературно-науковому віснику», котрий редагував сам Михайло Грушевський. Потім він вирушив на Кубань, де йому запропонували роботу помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська.
Під час революції 1905 року Симон Петлюра бере активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виділилася з РУП, обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті «Слово», в журналі «Вільна Україна» і в газеті «Рада» - секретарем. У своїх статтях він закликає до боротьби за соціальне і національне визволення. Поступово він стає відомим громадським діячем.
Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду фронту, на якому він був обраний головою української фронтової ради. Та, у свою чергу, делегувала його на перший Всеукраїнський військовий з’їзд. Учасники цього з’їзду, скликаного в травні 1917 року, обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах. Головним завданням Петлюри, як військового діяча, була українізація армії. Петлюра негайно віддає наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська: «Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з՚єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків».
Мітинг на Софійській площі в Києві з нагоди відкриття III Всеукраїнського військового з’їзду (в центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко). Листопад 1917 року
Авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня 1918 року його військо урочисто ввійшло в Київ. На початку лютого 1919-го, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти денікінців, і проти Нестора Махна. Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.
Єврейські погроми в Україні стали чорною плямою у визвольній боротьбі українського народу за вільне життя. І хоча Петлюра на словах «рішуче засуджував» єврейські погроми і доклав навіть певних зусиль для їх припинення, історична правда каже і про інший «бік медалі».
1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих. Тому він перебрався спочатку до Угорщини, потім — до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі «Тризуб».
Симон Петлюра був убитий у Парижі 25 травня 1926 року. Поховано Петлюру у французькій столиці на Монпарнаському кладовищі. Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард, вся родина якого загинула під час погромів в Україні. Суд присяжних у Парижі виправдав Шварцбарда. Українські націоналісти наполягають на тому, що Петлюру не можна вважати відповідальним за погроми, тому що він не володів достатньою владою над недисциплінованими частинами номінально підлеглої йому армії. Більшість єврейських істориків заперечують проти цієї думки.
16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників у місті Києві та інших містах, присвоєння окремим військовим частинам його імені. 23 травня 2007 року в Полтаві відбулася церемонія відкриття пам’ятного знака Симону Петлюрі. На його честь назвали колишню вулицю Артема.
Петлюра безмежно вірив в українську державність і висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».
Підготовлено
Головним спеціалістом архівного відділу
Лубенської райдержадміністрації Ольга СИНЕНКО
